Поради батькам

Дитина не чує батьківських прохань чи вказівок???

    Досить часто конфлікти з дитиною виникають тоді, коли дитина не чує батьківських прохань чи вказівок. Це може бути пов'язане з проблемою відносин між вами і дитиною. Наприклад, коли спілкування в основному зводиться до вимог і вказівок. Тоді дитина протестує проти цього і виявляє упертість. Чи, навпаки, коли батьки потурають дитині, не привчають її до того, що в неї є якісь обов'язки. У той же час, важлива і форма, у якій ми просимо дитину щось зробити.   

• Позитивно формулюйте звернення до дитини. 
Кажіть дитині що робити, замість того, щоб вказувати, чого не робити. Наприклад, замість: «Не дряпайся по меблям», треба сказати: «Злізь зі столу».

• Не поєднуйте в одному проханні чи вказівці декілька. 
Давайте вказівки по одній, а не всі разом. Розділяйте великі прохання чи вказівки на декілька невеликих. Наприклад, замість: «Прибери свою кімнату», скажіть: «Склади кубики в коробку», «Постав взуття в шафу».

• Говоріть дитині точно, що потрібно зробити. 
Замініть такі висловлення як «Будь гарним» чи «Роби правильно», більш точними, такими як «Говори пошепки» чи «Будь ласка, сядь за стіл».

• Звертайтеся до дитини спокійно. 
Діти повинні навчитися реагувати на нормальний тон голосу, а не на крик, авторитарний тон чи благання. 

• Говоріть чемно і з повагою. 
Прохання і вказівки повинні бути чіткими і ясними, в них не повинно бути неповаги до дитини. Дуже допомагає слово «будь ласка». 

• Прохання і вказівки повинні бути такими, щоб дитина була здатна їх виконати. Важливо, щоб прохання і вказівки збігалися з фізичними і розумовими можливостями дитини. Трирічна дитина не зможе зав‘язати самостійно шнурки, а п‘ятирічна вже спроможна це зробити. Просто так дитина не стане акуратною. Якщо до цього дитина сама не прибирала кімнату, значить в неї ще не має навичок. Її треба спочатку навчити цьому, а потім вже вимагати допомоги у прибиранні дому. 

• Використовуйте команди і накази тільки тоді, коли вони дійсно потрібні. Прямі команди повинні використовуватись тільки тоді, коли дійсно важливо, щоб дитина їх виконала. Наприклад, в екстреній ситуації, коли хтось поранився, потрібно щось дуже терміново зробити. 

• Використовуйте вибір, коли це можливо. 
Пропонуйте дитині, якщо є можливість, вибирати, що одягти – сині чи жовті панчохи, що з'їсти на сніданок, як провести час.

 
• Пояснюйте, чому ви просите чи вимагаєте 
Пояснення краще давати до прохання чи вказівки. Не варто їх давати між проханням і його виконанням, оскільки діти можуть намагатися втягнути батьків у дискусію, щоб не робити того, що батьки просять. 

• Хваліть! 
Не забувайте похвалити і подякувати дитину за зроблене. Адже, якщо ми просимо про щось чужу людину, і вона виконує наше прохання, ми обов'язково говоримо їй «спасибі».

Типи неправильного виховання в сім’ї

  

У дитячому та підлітковому віці виховний вплив батьків і близьких є головним у формуванні певного стереотипу поведінкових реакцій.
Можна визначити деякі типи неправильного виховання, що впливають на поведінку дитини.
1. Бездоглядність – дитина поза увагою батьків. Батьки й ніби турбуються про неї, але в основному дитина полишена сама на себе. Її духовними потребами, захопленнями ніхто не цікавиться, а навчання, вчинки, поведінка залишаються без контролю та уваги батьків.
2. Впливає на поведінку дитини й надмірна опіка з боку батьків – гіперопіка. В цьому випадку характерні безперервні заборони, настанови, повчання, контроль за кожним кроком. У підлітків часто цей стиль викликає протест, що призводить до загострення взаємин.
3. Інколи бажання дитини позбутися найменших труднощів, неприємних обов’язків стає настільки великим, що навколо неї створюють атмосферу захоплення, перебільшення, нахваляння її здібностей, найчастіше міфічних. Усі бажання дитини виконують, вона в центрі уваги – кумир сім’ї. виховується егоцентризм, виникають труднощі у створенні навичок систематичної праці та самостійності.
4. Наступний тип – емоційне відкидання. Характерні ознаки: відчуженість, уникання контактів. Спостерігається в сім’ях, де один із батьків обтяжений дитиною, яка це постійно відчуває, або ж у сім’ях, де є інша дитина, яка має більше уваги з боку батьків. Сприяє розвитку підвищеної вразливості.
5. Для жорстких взаємин характерною ознакою є жорстоке ставлення з суворим покаранням за дрібні провини. У дитини формується страх перед батьками, жорстокість.
6. Часто можна почути від батьків: «Я не мала змоги…», «У моїх батьків не було змоги…», «Я все життя мріяла,…то нехай моя дитина досягне цього». Батьки намагаються дати дитині якомога ширшу освіту, розвинути примарні здібності. Дитина постійно зайнята, від неї вимагають високих результатів, не враховуючи її інтелектуальних можливостей. Дитина не має змоги гратися, спілкуватися з однолітками. З часом починає виконувати все формально. Такий стиль сприяє виснаженню нервової системи і виникненню тривожності. Це надмірна вимогливість.
Звичайно, це не все, що призводить до порушень поведінки та виникнення шкідливих звичок.
Можливі й інші причини:
1. Особливості пубертатного періоду.
2. Ураження головного мозку,хронічні захворювання, інтоксикація.
3. Різноманітні психічні травми – тяжкі, іноді надто сильні для особистості переживання, які супроводжують негативні емоційні реакції. Діють вони, як правило, не ізольовано одне від одного, а в комплексі. Основним стимулятором є все-таки сімейне виховання.

 Права та обов’язки батьків

  Турбота про підростаюче покоління хвилює не тільки громадськість нашої держави, але й весь світ.
Виховання в сім’ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання та розвиток дитини.
  Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці згідно із законом України від 26 квітня 2001 р. «Про охорону дитинства» (ст. 12).
  Законодавство України, а саме СК в ст. 150, визначає, що батьки зобов’язані виховувати дитину у дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, зобов’язані поважати дитину, готувати її до самостійного життя.
Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов’язку батьківського піклування про неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання, а також застосування інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.
  Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Оскільки батьківські права є правами на виховання дитини, вони надаються батькам до досягнення дитиною повноліття, після чого припиняються. Батьки не можуть передавати будь-кому ці права або відмовлятися від них, але мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
  При неналежному виконанні батьками (одним із них) обов’язку по вихованню дітей або зловживанні батьківськими правами дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї. Вона має право звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Дитина має також право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо До суду, якщо вона досягла 14-річного віку.
  Законодавчо встановлений принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей, і жоден із них не має будь-яких переваг. Питання щодо виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не заважає нормальному розвиткові дитини.
  Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Той із батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов’язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків.
Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).
  Згідно зі ст. 154 СК України батьки мають право на самозахист дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як законні представники без спеціальних на те повноважень. Вони мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом.
  Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні, й можуть їх здійснювати самостійно, а по досягненні неповнолітніми батьками чотирнадцяти років мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу.
  На органи опіки і піклування покладено вирішення спорів щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї. Так, за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших питань, що мають істотне значення для справи. Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим для виконання. Особа, яка ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, зобов’язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від неї.
  Якщо той з батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки і піклування, другий із батьків має право на звернення до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування з урахуванням віку, стану здоров’я дитини, поведінки батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це стосується інтересів дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи.
За заявою заінтересованої особи суд може зупинити виконання рішення органу опіки та піклування до вирішення спору.
  У разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним.
  Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов’язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.

Поради батькам як оцінювати шкільні  «успіхи» своїх дітей

З боку батьків у стосунках зі своїми дітьми необхідно зменшувати хворобливість переживань дітей з приводу невдач, допомагати їм емо­ційно переборювати ситуації, які пов'язані зі шкільними оцінками. По­хвала необхідна, але треба вказати на помилки, недоліки, неточності.

Як ставитись до шкільної оцінки в сім'ї?

Як зробити так, щоб ваше ставлення позитивно впливало на вашу дитину, а не пригнічувало її ще більше.

              Правило І. Заспокойтеся. Сконцентруйте свою увагу на дихан­ні: один, два... десять... відчуйте спокій, рівновагу Згадайте про свої колишні «успіхи». «Постійте в черевиках» своєї рідненької дитини. А тепер можна починати розмову, а може... тільки послухати дитину, співчуваючи її бідам, а може... допомогти розібратись у складній теоре­мі, а може... Пам'ятайте, що спілкуватися в люті, роздратуванні — все одно, що включити в автомобілі «газ» і натиснути на гальма.

Правило2.  Не поспішайте. Старий, вічний педагогічний гріх. Ми очі­куємо від дитини «все й одразу». Ми вимагаємо негайних успіхів, іноді не отримуємо їх, але при цьому навіть не уявляємо, як нашкодили. Нам потрібно, щоб дитина вчилася сьогодні добре, ми примушуємо її — вона вчиться, але стає «зубрилкою» і ненавидить учення, школу, а може й... вас.

Правило 3.  Безмежна любов. Ви любите свою дитину незважаючи на її «успіхи» у школі. Вона відчуває вашу любов, і це допомагає їй бути впевненою в собі і подолати невдачі. А як же ставитися до невдачі? Вона вас засмучує і... все.

Правило 4.  Не бийте лежачого. «Двійка», а для когось і «дев'ят­ка» — достатнє покарання, тому недоцільно двічі карати за одні й ті ж помилки. Дитина очікує від батьків не докорів, а спокійної допомоги.

Правило 5. Щоб позбавити дитину недоліків, намагайтеся вибрати той, якого ви найбільше хочете позбавитися, і говоріть тільки про нього.

Правило 6. Вибирайте найголовніше, порадьтеся з дитиною, почніть з ліквідації тих шкільних труднощів, котрі найзначніші для неї. Але якщо вас турбує, наприклад, швидкість читання, не вимагайте одно­часно і виразності, і переказу.

Правило 7. Головне — хваліть виконавця, а критикуйте невиконання. Дитина схильна будь-яку оцінку сприймати глобально, вважати, що оцінюють всю її особистість. У ваших силах допомогти відокремити оцінку її особистості від оцінки її роботи.

Правило 8. Найважче: оцінка повинна порівнювати сьогоднішні успіхи дитини з її власними вчорашніми, а не тільки з державними нормами оцінювання та успіхами-неуспіхами сусідського Івана.

Правило 9. Не скупіться на похвалу: будуючи стосунки з власною дитиною, не орієнтуйтеся тільки на шкільні оцінки. Нема такого дві­єчника, котрого немає за що похвалити.

Правило 10. Виділіть у морі помилок острівок успіху, на якому зможе триматися, укорінюватися дитяча віра в Себе і в успіх своїх навчальних зусиль. Оцінювати дитячу працю потрібно досить індивідуально, так­товно. Саме при такій оцінці в дитини нема ні ілюзії повного успіху, ні відчуття повної невдачі.

Правило II. Ставте перед дитиною найбільш конкретні та реальні цілі, і вона спробує їх досягти. Не спокушайте дитину цілями, яких неможливо досягти.

Правило 12. Не рвіть останню нитку. Досить часто дорослі вимага­ють, щоб до занять улюбленою справою (хобі) дитина виправила свою успішність у навчанні. У ряді випадків така заборона має стимулюючий характер і справді спонукає дитину до навчання. Але буває це тоді, коли справи з навчанням ще не дуже запущені і до нього ще є інтерес. Якщо ж зацікавленості вже нема, а в дитини є хобі, сфера живого інтересу, то треба не забороняти, а всіляко підтримувати, бо це саме та ниточка, за яку можна «витягнути» дитину до активного життя в навчанні.

Для того щоб ці правила виявились ефективними, необхідно їх об'єднати: дитина повинна бути не об'єктом, а співучасником власної оцінки, її слід навчити самостійно оцінювати свої досягнення. Уміння себе оцінювати є необхідним компонентом уміння вчитися — головного засобу подолання труднощів у навчанні.

Десять батьківських заповідей

1.    Не вважайте дитину своєю власністю: вона особистість.

2.    Любіть дитину такою, яка вона є, навіть якщо вона не в усьому досягає успіху.

3.    Не очікуйте, що ваша дитина виросте такою, якою хочете ви. Допо­можіть їй стати собою.

4.   Запам'ятайте: найголовніший ваш обов'язок —розуміти свою дитину. Зробіть так, щоб ваша дитина ділилась з вами своїми проблемами. Ви — не суддя, який має право судити, ви — не приклад для наслі­дування. Ви — найрідніша людина, яка може втішити і у 5, і у 25 ро­ків.

5.    Не переймайтесь, якщо чогось не можете зробити для своєї дитини.

Гірше, якщо можете, але не робите.

6.    Постарайтесь хоч інколи дивитись на світ очима вашої дитини.

7.    Частіше розмовляйте з вашою дитиною, відповідайте на всі її пи­тання.

8.    Не лайте, а тим більше не ображайте дитину, особливо в присутності сторонніх.

9.  Частіше хваліть, захоплюйтесь вашою дитиною, радійте її успіхам.

10. Не очікуйте на вічну вдячність: ви дали життя своїй дитині, вона від­дячить, давши життя вашим онукам.

Почуйте серцем голос дитини

• Окрім їжі дайте мені безпечний спокій і вашу любов.

• Дозвольте мені в міру моїх сил сідати, ставати, соватись, родити,

лазити, стрибати, не кажіть, що я співаю, бавлюся, експериментую «часто», «багато», «задовго».

• Дозвольте мені ставити питання і отримувати на них чесні відповіді, експериментувати, шукати, досліджувати.

• Не карайте мене, коли я переживаю через невдачі, самі невдачі вже є карою для мене.

• Говоріть до мене очима, серцем, посмішкою, вашими руками: ваші

слова не завжди мені зрозумілі.

•Нехай в нашій сім'ї панує мир — передумова мого розвитку. Нехай

довкола мене живуть гарні, ніжні й лагідні люди.

• У нашому домі відпустіть мені у власність один куточок, частину

вашої уваги і вашого часу.

•Навчіть мене розуміти і відчувати красу, тішитися і радіти з усього,

хоча б і з найбільшої дурнички.

•Підтримуйте і заохочуйте мене до праці, навіть і тоді, коли я роблю

сотні помилок.

•Будьте терплячі до мого безладдя — я ж бо є тільки дитина.

•Покажіть мені, як дотримуватися обіцянки і даного слова.

•Навчіть мене відчувати свою значимість і потрібність для вас.

•Навчіть мене рівноваги, коли ви на мене гніваєтесь, не боятися ва­шого гніву, коли він справедливий і виправданий.

•Не кидайте мені ваших острахів і переляків.

•Ставтеся до мене так, як ви ставитеся до ваших друзів, і тоді я також стану вашим другом.

•Я ваша дитина, я вас так сильно люблю, будь ласка, любіть мене
так же сильно. Я хочу ніколи не боятися втратити вашу любов.

Як виховати дисципліновану дитину

Як це не парадоксально, але дітям теж потрібні порядок і правила поведінки — вони на них очікують. Виконання писаних і неписаних законів людського існування робить життя маленької людини зрозумілим, передбачуваним, створює відчуття безпеки. Батькам знайомі ситуації, коли їхня дитина, ще немовлям, опинившись поза домівкою, у незнайомому місці, починає вередувати, плакати і заспокоюється, лише повернувшись додому, до звичного оточення. Дорослішаючи, діти інтуїтивно відчувають, що за батьківськими «не можна» прихована турбота про їхню безпеку, благополуччя. За сучасних умов, коли більшість батьків багато працюють, аби забезпечити сім'ю, діти з таких родин часто жалкують, що батьки дозволяють їм дуже багато, навіть те, що заборонено іншим. Вони мотивують це тим, що батькам до них просто байдуже. Проте виникає запитання: чому діти, почуваючись захищенішими за умов встановленого дорослими порядку і чіткої регламентації правил, водночас намагаються порушувати ці порядок та правила? Існує багато причин, але найголовніша — діти насправді повстають не проти власне правил і вимог, а проти засобів їх «впровадження в життя», тобто проти силових методів, дій, проти авторитаризму батьків. Тому спробуємо відповісти на інше запитання: як батькам знайти шляхи до безконфліктного виховання дисциплінованості у дитини? Відомий психолог Юлія Гіппенрейтер сформулювала кілька правил, які допомагають батькам встановлювати і підтримувати безконфліктну дисципліну дітей у родині. Так би мовити, правила про правила. Перше правило У житті кожної дитини обов'язково мають існувати певні обмеження, вимоги, заборони, тобто правила. Це корисно пам'ятати тим батькам, які прагнуть уникати сімейних конфліктів, намагаються якнайменше засмучувати дитину. Як результат, вони потурають капризуванням, вимогам дитини. Друге правило Обмежень, вимог, заборон, тобто правил, не повинно бути забагато і вони мають бути гнучкими. Дотримання цього правила застерігає батьків від інших крайнощів — виховання в дусі «закручування гайок», або авторитарного стилю. Обидва правила, разом узяті, передбачають наявність у батьків почуття міри, їх особливу мудрість у розв'язанні питань щодо «можна» і «не можна» у взаєминах із дітьми. Знайти золоту середину між потуранням і авторитаризмом батькам допоможе образ чотирьох кольорових зон поведінки дитини: зеленої, жовтої, помаранчевої і червоної. Ідея цих зон належить всесвітньо відомому американському вченому-психологу X. Джайнотгу. Ми ж її інтерпретуємо відповідно до поставленої проблеми. До зеленої зони належить усе, що дозволено робити дитині за власним вибором або бажанням. Наприклад, якими предметами і в які ігри гратися, що робити раніше (йти гуляти чи виконувати домашні завдання), з ким дружити і кого з друзів-приятелів запрошувати в гості. Звісно, не всі батьки погодяться на такий експеримент, і їх побоювання можна зрозуміти, але, повторюючись день за днем, їхні хвилювання, прагнення тотальної регламентації дитячого життя стають усе обтяжливішими як для них самих, так і для дітей. Жовта зона — це територія «відносної свободи», де дитині дозволяється хоча і діяти за власним вибором, але в «певних межах», інакше кажучи, вирішувати вона може сама, але за умови дотримання встановлених правил. Наприклад, можна дозволити дитині сісти за уроки, коли вона цього забажає, але завершити роботу точно о восьмій вечора. Можна гуляти в дворі, але більше нікуди не йти. Жовта зона дуже важлива: саме тут дитина привчається до внутрішньої дисципліни з механізмом «ззовні всередину», а саме: спочатку батьки допомагають дитині стримувати імпульси, бути обачливою і вчитися контролювати себе саме за допомогою норм і правил, напрацьованих у родині. Поступово, звикаючи до встановлених правил, дитина починає виконувати їх без особливого напруження. Проте це матиме місце лише у тих випадках, коли виконання правил не провокує постійних конфліктів між дорослими і дитиною. Тому безконфліктне прийняття дитиною вимог і обмежень має бути предметом постійної батьківської турботи. Батькам варто в кожному випадку спокійно, але стисло пояснювати, чим викликана їхня вимога, обов'язково підкреслюючи, що саме залишається дитині для її вільного вибору. Якщо діти відчувають повагу до їхнього почуття свободи і самостійності, вони легше сприймають батьківські обмеження. У помаранчевій зоні знаходяться такі дії дитини, які взагалі батьками не схвалюються, але в особливих ситуаціях за певних обставин допускаються. Наприклад, дитина щовечора лягає спати о десятій, але цього дня улюблена футбольна команда грає матч на Кубок УЄФА. Гра розпочинається о дев'ятій вечора і завершується пізно. Або ювілей бабусі, яка проживає у передмісті, припадає на будень, і вся родина їде привітати ювілярку. Звісно, у день футбольного матчу дитина лягає значно пізніше і в день народження бабусі пропускає заняття у школі, чого в інших випадках батьки б не дозволили. Відомо, що виняток лише підтверджує правило. Батькам не слід боятися подібних винятків, якщо вони справді нечасті та виправдані. За таких умов діти дуже вдячні батькам за те, що ті йдуть назустріч їхнім бажанням та потребам і готові дотримуватися встановлених норм в інших ситуаціях. Нарешті в останній, червоній зоні знаходяться дії дитини, неприйнятні за жодних обставин — це категоричне батьківське «не можна», з якого не буває винятків. Дитина має усвідомити, що, наприклад, бити слабших, ламати створене іншими, брати чуже, лихословити, брехати і ще багато чого — не можна ніколи. Перелік цього «не можна» дорослішає разом із дитиною і долучає її до серйозних моральних норм і соціальних заборон. Отже, всі зони, разом узяті, свідчать: правило відрізняється від правила. І батьки завжди можуть знайти «золоту середину» між готовністю розуміти дитину і бути твердими, між гнучкістю і непохитністю у вихованні дисциплінованості у сина чи доньки. Третє правило Батьківські вимоги не повинні мати протиріччя з важливішим потребами дитини. Так, дуже часто батьківське «не можна» стосується дитячої над активності: не можна багато бігати, стрибати, лізти на дерева і паркани, кидатись камінням, малювати будь-де, голосно кричати і сміятися тощо. Забороняти це і ще багато чого дитині — усе одно що намагатися загатити повноводну річку, тому що все назване вище є ознакою дуже важливих для розвитку дитячої особистості потреб — у русі, пізнанні, вправлянні. Батькам слід спрямовувати дитячу надактивність у безпечне русло: можна «досліджувати» калюжі, але у високих чоботах; можна розібрати годинник, але несправний; грати у футбол також можна й потрібно, але не в приміщенні і подалі від сусідських вікон; навіть кидати каміння в ціль можна, якщо нікого немає поруч. Починаючи з 10-11-ти років, спілкування з ровесниками стає дуже важливим для дітей. Діти збираються в групи, великі й маленькі, все частіше проводять час поза домівкою, більше зважають на думки ровесників, аніж батьків. Аби попередити ускладнення, батьки мають бути дуже обачними у своїх заборонах «не дружити», «не ходити», «не вдягати». Справа в тому, що в цьому віці дитина все частіше сприймає батьківські заборони як загрозу власному статусу, вона боїться стати «білою вороною», предметом глузування, бути неприйнятою товаришами. І якщо на одній шальці терезів — місце дитини серед однолітків, а на другій — батьківське «не можна», то, швидше за все, переважить перше. Батьки мають виявити терпіння, толерантність і навіть філософський погляд на проблему, аби спокійно, з розумінням сприйняти підліткову манеру одягатись, сленг, музичні вподобання, зачіски тощо. Психологи порівнюють цей період у житті дітей із віковими інфекційними хворобами: усі підхоплюють, усі хворіють у більш або менш серйозній формі та через певний час одужують. Але варто батькам розпочати конфлікти з цих приводів — і контакт із дитиною, її довіра будуть втрачені, дисциплінованість зруйнована. Значно краще, якщо дорослі зосередять увагу на вихованні у дітей загальних, вічних цінностей: чесності, працелюбства, шляхетності, поваги до особистості іншого. Причому важливо не лише вербально виховувати їх у дитини, а й реалізовувати зазначені якості у взаєминах із дитиною, чого вона очікує від батьків і сподівається отримати. Четверте правило Обмеження, вимоги, заборони повинні узгоджуватися поміж усіма дорослими членами сім'ї, постійно підтримуватись. У ситуації розбіжностей, неузгодженостей дитина не може призвичаїтись до вимог, засвоїти певні правила, звикнути до дисципліни/ Вона звикає домагатись свого, провокуючи дорослих на конфронтаційні взаємини. Навіть якщо один із батьків не згодний із думкою другого, краще обговорити ситуацію, що склалась, за відсутності дитини і дійти компромісу. Не менш важлива послідовність у дотриманні правил і вимог. Важливо зрозуміти, що попри невеликий вік і досвід, дитина весь час випробовує дорослих на «міцність» і сприймає лише те, що не піддається «деформації», а інакше привчається наполягати, вимагати, скиглити, ридати. П'яте правило Тон, яким повідомляється вимога або заборона, має бути швидше дружнім, аніж нотаційним, директивним. Будь-яка заборона бажаного є важким іспитом для дитини, а якщо ця заборона висловлена сердитим або владним тоном, іспит стає вдвічі важчим. Не варто на запитання сина або доньки «Чому не можна?» відповідати: «Тому, що я так сказав!», «Не можна і все!» Доречніше стисло пояснити: «Це небезпечно», «Вже пізно», «Ти можеш зашкодити навколишнім і собі». Пояснення має бути коротким, чітким, зрозумілим і повторюватися лише раз. Якщо дитина постійно перепитує «Чому не можна?», то справа не в тому, що вона не зрозуміла, а в тому, що їй важко перебороти свої бажання або небажання підкорятися. Дуже корисно заздалегідь обговорювати з дитиною виконання правил і вимог, нагадуючи про них і попереджаючи можливі труднощі. У таких випадках місія батьків — бути помічниками дитини у виконанні нею добровільних зобов'язань, а не суворими наглядачами. Існує висока вірогідність, що дотримання дорослими цих нескладних правил виховання збагатить їхні взаємини з дитиною цінним досвідом безконфліктної дисципліни. Кожна дитина робить залюбки дві речі: вона або співпрацює з батьками, або пручається. (І те, й інше дозволяє дитині залишатися в центрі уваги — а це для неї дуже важливо.) Тому питання дисци­пліни розв'язується дуже просто: з раннього віку потрібно поводитися так, щоб дитина зрозуміла: їй вигідно співпрацювати з вами. Більш того, будь-яка дитина слухається не тому, що вона народилася такою свідомою. Діти слухаються нас у тих випадках, коли бачать, яка їм від цього буде користь, або знають, що за «злочином» піде покарання. Усі інші варіанти, крім гри не працюють. Прискорений розвиток дитини: добре це чи погано? Відомий фахівець у галузі психології здібностей професор В. Юркевич вважає, що обдарованість — це прискорений, високий рівень розвитку певних здібностей. Обдарованість буває різних типів, і не кожний із них пов'язаний зі шкільним навчанням. Так, на­приклад, доволі дефіцитна в будь-якому суспільстві та найменш вивчена соціальна обдарованість (її ще називають лідерською) всерйоз не цікавить ані вчителів, ані батьків. Більш того, її побоюються і ті, й інші, не знаючи, що робити з дитиною-лідером, з її характером, вчинками. Є ще художня обдарованість (музична, образотворча, сценічна). Вона вивчена досить ґрунтовно, але також прямо не пов'язана зі шкільним навчанням. Існує й психомоторна, або спортивна, обдарованість, проте нас цікавить інше. Три типи обдарованості, тобто прискореного, високого рівня розвитку, прямо пов'язані з навчанням у загальноосвітній школі. Академічна обдарованість — це яскраво виражена здатність індивіда навчатися. Така обдарованість допоможе дитині в майбутньому стати непоганим, кваліфікованим спеціалістом, але для подолання більших висот її недостатньо. Інтелектуальна обдарованість — це вміння дитини думати, аналізувати, зіставляти факти й робити власні висновки. Діти, яким притаманна інтелектуальна обдарованість,— розумники й розумниці. Іноді вони вчаться блискуче, іноді — непогано, іноді — чудово встигають з одних предметів і погано з інших, — усе залежить від їх ставлення до предмета і, що дуже важливо, до вчителя. Творча обдарованість виявляється у нестандартному баченні світу, нешаблонному мисленні. Як батькам не помилитися в розумінні й оцінці здібностей дитини, як не прогледіти обдарованість? Насамперед слід пам'ятати, що обдарованість жодним чином не пов'язана з «натаскуванням». Прискорений розвиток завдяки «дресируванню» практично завжди призводить до певних фізіологічних і психічних розладів, провокує формування «невдахи», закладає сценарій майбутніх життєвих розчарувань. Справа в тому, що дитина, яка вільно читає, легко рахує, знає кілька англійських віршиків, може блискуче вчитися в першому, другому класі, добре — у третьому, четвертому. У п'ятому класі вона зустрічається з першими проблемами, а далі, як правило, перетворюється на «середняка». Запас знань вичерпався, «фора», з якою вона прийшла до школи, закінчилась, а здібності виявилися недостатніми для подальшого успішного навчання. Обдаровані діти різняться. Серед них є тихі й гамірливі, агресивні й дуже доброзичливі, веселі й сумні, слабкі й здорові, але всіх їх об'єднує дещо спільне — яскраво виражена, іноді навіть хвороблива потреба, без якої неможливий розвиток здібностей. Це так звана пізнавальна потреба, яка виявляється насамперед у пошуку нового знання, у задоволенні від постійної розумової праці. Обдарованих дітей не потрібно примушувати чи заохочувати — вони самі безперервно шукають для себе складну інтелектуальну роботу, яка стає для них величезним задоволенням. Деякі батьки навіть лякаються одержимості, з якою їхні діти ставляться до розумових занять, хвилюються, аби вони не захворіли від перенапруження, ховають від них книжки, задачники, словники, довідники, енциклопедії, атласи тощо. І тоді такі діти можуть справді захворіти, оскільки розумова праця їм потрібна як їжа, як повітря, без цього вони, не перебільшуючи, не можуть жити. Це головна ознака, за якою батьки мають усвідомити, що дитина справді обдарована, її особистісний розвиток відбувається прискорено. Але існують й інші ознаки, за якими часто приховується обдарованість. По-перше, це стиль спілкування дитини. Часто обдарована дитина прагне спілкуватися лише з дорослими — ті більше знають, із ними цікаво. Крім того, дорослі із захопленням сприймають таких дітей, на відміну від однолітків, які над нею кепкують, насмі­хаються, цькують, а іноді навіть б'ють. Справа в тому, що «звичайні» діти активно не люблять тих, хто відрізняється від норми — дуже товстих і вкрай худих, надвисоких та низеньких, телепнів і дуже розумних. Вони, як правило, у спілкуванні не терплять нічого незвичного — обдаровані діти зі своїми інтересами їм незрозумілі, нецікаві, вони їх дратують. Емоційність обдарованих дітей видається дорослим неймовірною, їх дуже важко втішити, коли фільм, вистава чи книжка мають сумний фінал. Занадто розвинені діти можуть вчинити справжній бунт, якщо дорослі відволікають їх від улюбленої справи, розв'язання цікавої задачі. І це не капризування — це особливий світ обдарованої дитини, надзвичайно емоційний і чутливий. Звісно, є й спокійні обдаровані діти, але це, як правило, лише «інтелектуали», оскільки творчі діти вкрай рідко бувають спокійними. Уражає почуття гумору обдарованих дітей, яке майже завжди є вродженим. Нерідко (можливо, просто побоюючись або через не­впевненість у реакції навколишніх У, вони самі не жартують, але прояви гумору в інших людях зустрічають із захопленням. Особливо часто загострене й раннє почуття гумору спостерігається у дітей саме з творчою обдарованістю — вони легко й радісно помічають будь-які смішні невідповідності в навколишньому світі. Обдарованих дітей, як правило, вирізняє особлива манера висловлюватися, специфічність моторики й сприйняття; навіть у своїх кулінарних уподобаннях вони відрізняються від більшості однолітків. І це цілком зрозуміло, оскільки обдарованість — це не лише особливості мозку, інтелекту, це зовсім інша будова психіки, всього організму. У чомусь такі діти завжди вразливіші за звичайних однолітків, на жаль, вони частіше опиняються на межі нервового зриву. Саме тому обдаровані діти, за визначенням Всесвітньої Організації охорони здоров'я, становлять групу ризику — разом із розумово відсталими, маленькими правопорушниками, дітьми алкоголіків тощо. Вони потребують особливого виховання, спеціальних навчальних програм. Крім дітей, непересічні здібності яких очевидні, є ще й ті, чий прискорений розвиток і особливі здібності не знаходять відгуку в дорослих, не сприймаються ними, видаються звичайними, навіть невідповідними тим зразкам обдарованості, які затвердились у суспільній свідомості. Учені свідчать, що дітей із «прихованою», невиявленою обдарованістю багато, і якщо їм не поталанить, навколишні ніколи не дізнаються про їхню обдарованість. І найгірше те, що вони самі не утвердяться у цих здібностях. Науковці довели, що можливості адаптації у багатьох обдарованих дітей, порівняно зі звичними, значно нижчі. І якщо їх схильності та здібності не вкладаються в певні шкільні та суспільні стандарти, то перспективи цих дітей сумні — вони стають потенційними невдахами. Як правило, діти, чию обдарованість або зовсім не виявляють, або недооцінюють навколишні, відчувають значні труднощі, особливо у спілкуванні і вдома, і в школі. Звісно, у пересічних дітей теж виникають певні труднощі, але в обдарованих їх значно більше. Діти з виявленими здібностями дуже різні. їх можна, щоправда, досить умовно поділити на шість основних типів. «Фанатики» — це захоплені чимось діти, в яких (на превеликий жаль їхніх батьків та вчителів) яскраво виявляються схильності, що ке мають нічого спільного із навчанням у школі. Школа для них — примусове заняття, а справжнє життя починається після уроків або насувається замість них. Останнім часом серед дітей з'явилося дуже багато комп'ютерних фанатиків — вони сидять за комп'ютерами практично цілодобово. Серед них справді багато інтелектуально обдарованих. Вони сприймають школу як прикру перешкоду в спілкуванні з комп'ютером, але якщо на їхнє захоплення звертають увагу компетентні дорослі, то ці діти захоплюються точними науками, і в них з'являється перспектива стати успішними програмістами, аналітиками. «Ледарі» — діти, які з неймовірною жадібністю поглинають будь-яку інформацію, але категорично відмовляються систематично й наполегливо працювати. Прогноз за такої форми прискореного розвитку неоптимістичний: людей цього типу не приваблює жодна спеціальні:здатні серйозні систематичні заняття, які до того ж вимагають певних вольових зусиль. У майбутньому таких дітей зватимуть «ходячою енциклопедією», що, можливо, й приваблює, але професією бути не може. Саме таким обдарованим «ледарям» потрібна спеціальна тривала допомога й корекція з боку значущих дорослих. «Скромники» або діти зі заниженою самооцінкою, соромляться показати себе кращими за інших. Вони категорично відмовляються демонструвати свої здібності, усіляко намагаються бути «як усі». Можливо, вчителі й особливо батьки підозрюють наявність у них здібностей, але як по-справжньому обдарованих їх ніхто не сприймає. На уроках вони майже ніколи не підводять руки, відповіді дають, коли запитують саме їх і тільки на поставлене запитання. І лише з письмових завдань можна зробити висновки про справді високий рівень їхніх знань. Звісно, не завжди поведінка «скромника» зумовлена саме заниженою самооцінкою. Часто це осмислена позиція: бути як «усі», не відрізнятись від інших. І, з певної точки зору, така позиція абсолютно виправдана: обдарованим «скромникам» живеться легше, аніж яскравим вундеркіндам. На відміну від «ледарів», «скромники» частіше домагаються успіху в житті, стають визнаними професіоналами, хоча занижена самооцінка, закладена в дитинстві, має певні наслідки і в дорослому житті. Ще один тип обдарованої — «невротик», а іноді навіть «психопат». Такі діти навпаки завжди прагнуть бути «не як усі», що про­вокує конфлікти з дорослими й ровесниками, які, тим не менш, визнають їхні неабиякі здібності. «Невротики» рано починають читати, складати вірші, казки, деякі пишуть «енциклопедії», «видають журнали». Вони багато знають, самовпевнені, постійно самостверджуються. У школі такі діти завжди прагнуть відповідати, перериваючи інших, виправляють ровесників, а іноді й учителів. «Невротики» не вміють змовчати, з пристрастю доводять свою правоту, звинувачують інших у невігластві. Ровесники не люблять «невротиків», ображають, дражнять їх, навіть б'ють. У дорослому житті «невротикам» досить складно і в професійному, і в особистому плані. Вони високої думки про себе, не вважають за потрібне дослухатися до інших, не вміють спілкуватися, легко ображають інших, не вибачаючись при цьому, переконані у своїй винятковості. У них практично не буває друзів, із ними складно колегам, від їхньої поведінки страждають близькі. Водночас серед обдарованих дітей є дуже спокійні, які не прагнуть ні з ким конфліктувати, але й бути «як усі» також не хочуть. Часто їх вважають «диваками*, адже вони рано починають читати «дорослі» книжки, у школі переймаються лише тим, що визначили для себе за потрібне або цікаве. Вони ніколи не підлаштовуються під когось — ані в поведінці, ані в спілкуванні, ані в манері одягатися. «Дивність» такої дитини — в її незалежності: вона може встати під час уроку, пояснюючи, що втомилася сидіти. Якщо на уроці йдеться про вже відоме їй, може витягти книжку й спокійно читати, твір пише віршами або відтворює зміст малюнками. Такі діти, як правило, дуже ввічливі, терпляче вислуховують зауваження та докори батьків і вчителів, не сперечаються, ні з ким не конфліктують, намагаються нікого не образити, але вчиняють завжди по-своєму. Доля таких дітей складається по-різному, хоча майже завжди нелегко. Нещодавно вони ставали дисидентами, більшість із них досягає в житті певних успіхів, хоча з певного віку вони можуть «замикатися в собі», звужуючи коло активного спілкування лише до найближчих людей. І, нарешті, останній, шостий тип, — це «черепахи», тобто повільні діти, чиї можливості досить невисоко оцінюються дорослими, хоча серед них справжня, особливо творча обдарованість зустрічається доволі часто. «Черепахи» — шкільні страждальці, оскільки їхня ситуація в класі ще конфліктніша, аніж у всіх попередніх типів. Іноді їх вважають мало не розумово відсталими. Мабуть, одним із «черепах» був А. Ейнштейн, у якого до певної затримки загального розвитку додавали уповільненість психічної реакції та про якого його вчитель зауважував: «Твоє вітання за хмарами і байдуже ставлення до всього, що ми засвоюємо, підриває авторитет класу». Коли такі «черепахи» подорослішають, можливо, їм вдасться прилаштуватися до своєї сповільненості, особливо якщо їм допоможуть дорослі. Однак, у молодших класах їм вкрай важко, оскільки такі діти не встигають, затримують увесь клас Дорослим складно розгледіти їхню обдарованість, пам'ятати не лише про їхні недоліки, але й про чесноти, допомогти адаптуватися до нових умов. Усі діти з прискореним розвитком, різними типами обдарованості потребують особливої уваги навколишніх, батьків, учителів, аби вони змогли реалізувати свою унікальну індивідуальність, своє уявлення про Бога і людину, природу і суспільство. Учені вважають, що потреба в самоактуалізації, яку особливо яскраво відчувають саме обдаровані люди, — це основа всіх духовних потреб людини. Людина, яка не зуміла реалізуватися, завжди відчуває глибоке внутрішнє незадоволення життям — якою б благополучною вона не здавалася ззовні. 10 основних помилок у вихованні дитини. Усім батькам хочеться бачити своїх дітей здоровими, інтелектуально розвиненими і самостійними особистостями, але нерідко мами і тати допускають помилки у вихованні за які, згодом, доводиться розплачуватися дитині. 1. Небажання прислухатися до дитячої думки Батьки щиро дивуються: навіщо питати, що думає дитина з того чи іншого приводу, якщо рішення все одно приймуть вони. Через пару років, мама і тато почнуть обурюватися: чому їх чадо не вміє приймати дорослі самостійні рішення. Виховавши в ньому інфантильність, батьки допустили серйозну помилку, виправити яку не так-то просто. Що робити? Надати дитині право вибору, тому що не приймаючи особистих рішень, ваше чадо не стане самостійним. 2. Перевищення батьківської влади  Батьки повністю контролюють дії дитини, жорстко обмежуючи її право на свободу. У результаті: низька адаптаційна здатність у суспільстві, конфлікти з однолітками, загострення відносин з батьками. Що робити? Не використовуйте свій авторитет проти дитини. Будьте більш тактовними по відношенню до неї. 3. Розбіжності у вихованні Багато мам і тат розходяться у виховних цілях. У таких сім’ях строгість батька з контрастом терпимості і м’якості матері, не дозволяє дитині відрізняти легку витівку від значного проступку. Що робити? Батьки повинні дотримуватися єдиних поглядів на виховний процес.  4. Непослідовність у вихованні Таке зустрічається часто. Наприклад, сьогодні мама заборонила дивитися мультфільми через отриману двійку на тиждень, але вже завтра заборона знімається. В результаті, дитина несерйозно ставиться до покарань і заборонам. Що робити? Якщо ви прийняли якесь рішення, відстоюйте свою точку зору до кінця. 5. Емоційне відкидання Батьки обтяжуються власною дитиною, не отримуючи від спілкування з ним належного задоволення. Частіше таке буває в сім’ях з двома і більше дітьми, один з яких отримує більше любові та уваги, ніж інші. Відкинута дитина виростає потайною і образливою. Що робити? Свої почуття до дітей важливо ділити порівну. Не можна їх ділити на улюблених і «не дуже». І тоді між дітьми не буде ревнощі і ворожнеча, яка ніколи не дозволить їм зблизитися.  6. Виховання вундеркінда Бажаючи дати дитині прекрасну освіту і розвинути її, часом надумані, здібності, батьки позбавляють її повноцінного дитинства. Таку дитину можна назвати нещасною – вона завжди поспішає, чимось зайнята. ЇЇ нервова система перевантажена. Вона протестує проти такого режиму наростаючою тривогою і неврозами. Що робити? Подарувати дитині більше свободи, позбавивши її від невиправданої зайнятості. 7. Гіпопротекції Дефіцит уваги аж до байдужості до долі дитини. У результаті дитина відчуває себе самотньою і безпорадною перед навколишньою дійсністю. Що робити? Батьки повинні переглянути свої погляди на виховання, дати дитині моральну підтримку, частіше перебувати поруч, повірити в її успіх. 8. Гіперопіка Надмірна турбота про дитину, оточення її підвищеною увагою. Наслідок гіперопіки – соціальна безпорадність і егоцентризм. Що робити? Батькам слід усвідомлювати приховані мотиви своєї поведінки, що нормалізує їх ставлення до свого чада. 9. Надмірна суворість Якщо ви не спускаєте дитині жодної провини, вважаючи, що, таким чином, ви вчите її хорошому: дисципліни, чесності тощо, ви помиляєтеся. Постійні окрики і покарання породжують невпевненість, вашій дитині складно вибудовувати відносини з оточуючими, тому що вона сумнівається в їх щирості. Що робити? Якщо ви не хочете стати ворогом власної дитини, навчіться стримувати свої емоції. 10. Батьківський егоїзм Це поширена помилка багатьох мам і тат: згадайте, напевно, ви обрушували гнів на дитину, якщо вона своєю гучною грою заважала вам відпочивати. Або вдавалися до дрібної брехні, щоб швидше її заспокоїти. У результаті, дитина відчуває себе знедоленою, розуміючи, що нарівні з вами вона не має право на ігри та спілкування. Що робити? Не піддаючись емоціям, роз’яснити дитині виниклі обставини, роблячи її рівноправним співучасником того, що відбувається. Виховання дитини – тяжка праця, але виправляти допущені помилки і перевиховувати заново – ще складніше. Багато батьків розуміють свої помилки надто пізно, зустрічаючи холод і байдужість своєї дорослої дитини.